Було стрьомнувато йти до безіменних ставків біля витоків річки Притварки, тому що туризм не на часі — немісцевий хлопак привертатиме увагу. Але я все-таки наважився (мабуть, з третьої спроби), оскільки потрібно було пробздітись і відпочити через те, що накидали багато роботи і я буквально заривався та вигорів емоційно. На щастя, прогулявся у будній і не спекотний день, тож біля ставків було не людно.

Попри те, що я все своє життя живу в Боярці і деякі місцини набили оскомину, залишались нерозвідані куточки в старій частині міста. Ставки біля витоків Притварки — одні з них. Тож закрив цю прогалину. Правда, ледве дошкандибав, бо нога втомилась. Добре, що під'їхав на маршрутці.


1. Основною ціллю був Лісничий став. І він не розчарував! Верба, похилена над водою. Осика на краю берега. Майже ручні качки у воді та на березі. Замилування!
Єдине шкодую, що не взяв фотік. Бо на смартфон знімки перешарплені та посередньої якості. А ще оглянув не все, що хотів. Однак навіть відзняті місця крутезні!
( Читати більше (+47 фото)... )

Оскільки попередній, 40-й День народження, що відбувся минулого року, не святкував, вирішив проілюструвати хоча б 41-у Днюху. Нехай і з запізненням. Нехай так-сяк (бо вийшло не так, як планував). Але треба, адже як не як — солідний вік. Та й дегустації хотілося розбавити іншою темою. Правда, про їжу теж буде, бо нині це чи не єдине задоволення...

Отож, досягнення такого вікового рубежу відбулось зовсім не святково... Хоча й попередні Дні народження були не так, щоб "Вау!". Однак цього разу не було ні подарунків (подарували гроші, але від батьківських відмовився), мама не привітала, святкового столу не було, собі теж нічого не подарував (попри те, що була крутезна ідея). А пізніше доремонтовував зуби та роботи багато накидали — так що теж було не до гулянки. Втім, щоб якось себе розважити, дещо все ж організував. Наприклад, побалував себе тортиком і алкоголем.


1. Оскільки святкування, як такого, не було, покажу "житіє моє" та чим себе розважав під час і після Дня народження. Заодно розбавлю роздумами про входження до клубу 40+.

До речі, прикольно, що пост про 41-й День народження виявився 441 фотозвітом. А саундтрек чудово підходить під настрій — "очікуючі на найкращі дні".
( Читати більше (+35 фото)... )

Поступово оговтуюсь після втрати подружки і повертаюсь до "звичного" карантинного ритму. Хоча впоратись із суровою реальністю самотужки не вдалося, оскільки важко змиритись з тим, що вже нема напарниці — все-таки, майже половина вилазок на закинуті об'єкти, від листопада 2013-го до березня 2020-го року, були разом з Мері. А ще ж були туристичні поїздки і численні прогулянки по Києву. Правда, спільних зустрічей в останні роки було не дуже багато, якщо порівнювати з першим роком дружби: в 2017-му — 7, в 2018-му — 10, в 2019-му — 7 і на початку 2020-го року, до карантину, були 2 спільні вилазки — однак вони були яскраві, з пригодами. Звичайно, поки триває пандемія ковіду, ні про які спільні вилазки не могло бути й мови. Так хоча б зідзвонювались. А тепер навіть не зможу поговорити з нею:( Але потрібно далі жити і радіти життю. Ось тільки це дуже тяжко, бо мучать асоціації — якщо не напряму пов'язані з місцями, де були разом (в тому числі, й у Боярці), то нагадують про роки спільної дружби. Надодачу погіршує стан те, що за цей рік взагалі ніде не бував.


1. Більше року нікуди не виїздив з Боярки.

Консультації психолога і поринання в роботу, паралельно з переглядом Ютубу (ось де знадобились підписки) допомогли пережити біль втрати. Але також треба було кудись поїхати. Бажано, в нерозвідані місця, з якими немає спогадів, щоб з'явились нові враження. Та поки ладнав психологічні питання і розгрібав роботу, розпочалась чергова хвиля ковіду (через це може не вийти попрощатись із подружкою). Тож не вдалося нікуди поїхати.

Традиційні прогулянки по лісу набридли. По місту гуляти ніде, бо всі закутки облазив. Що робити? Вирішив сходити пішки до залізничної платформи "Малютянка". Це також знайомі місця, але хоча б не настільки заїжджені.

Цей звіт вирішив відзняти на новий смартфон.
( Читати далі (+35 фото)... )

Такої паузи в блозі давно не було! Три місяці нічого не писав. Справа в тому, що у зв'зку з епідемією ковіду, про поїздки довелося забути на невизначений термін. І про вилазки теж, оскільки місцеві закинутості були досліджені неодноразово і дивитись там особливо нічого. Добре, що завалялися замальовки з поїздки до експериментальної закинутої школи поблизу ЧЗВ. Але нажаль, знімків небагато, оскільки не планував постити звіт. Однак ця подорож запам'яталась: як не як — вперше під'їхав до Зони відчуження, побачив монумент ліквідаторам біля Іванкова, плюс з погодою була повна лажа. Тому після тривалих роздумів все-таки віришів показати, що нафоткав по дорозі до заброшки.


1. Раніше навіть і не мріяв, що колись пофоткаюсь біля Іванкова.

За якість фоток не закидуйте капцями. На ходу не дуже-то познімаєш.
( Читати далі (+28 фото)... )

"— Чого ти начинаєш? Карантин не закончівся!
— Карантин — нет. А самоизоляция — да."
© Петро Бампер

Сидіти вдома стало нестерпно — все-таки, два місяці карантину. А надворі зелено-заквітчано. Ще й тепло. Тож вирішив прогулятись хоча б у невеличкому радіусі, щоб пофотографувати розвозки, а заодно просто пройтися. Тим паче, період самоізоляції скінчився і дозволили відвідувати парки. Хоча карантин, звісно, ще триває і тривати буде довго. Так що буду продовжувати серію звітів про карантинні замальовки.


1. Після березнево-квітневої засухи дощовий травень із сильними грозами і потужними розгалуженими блискавками видався незвичним.

В травні на вулицях народу побільшало. Маскового режиму мало хто дотримується. Машин на дорогах — купа. Багато розвозок. З місцевих новин — роблять тротуари, поставили новий дитячий майданчик, відбулася «сміттєва революція». Одним словом, змін небагато, але вони помітні.
( Читати далі (+37 фото)... )

Зазвичай, кожен рік розпочинаю звітом про заброшки. Однак, цього разу вдруге доводиться зраджувати традиції, бо і лазити майже ніде, і знайомі сталкери виявились зайнятими, і погода наприкінці минулого року зіпсувалась. Проте в середині грудня, ще за гарної сухої і не по-зимовому, теплої, погоди, вдалося відвідати цікаву туристичну локацію у Київській області — Дівич гору. Й то, тільки тому, що вирішив ні на кого не сподіватись, а з'їздити самотужки.
Звичайно, навесні або восени краєвиди були б ще цікавіші. Але, радує те, що хоча б в міжсезоння вибрався.


1. Дівич гора.

Правий берег Дніпра високий, тому панорамних місць чимало і без пагорбів. Але від столичних Видубичів і до Витачова берег пологий, а пагорби віддаляються. І лише біля в'їзду в село Трипілля є окрема гора, з якої відкривається чудовий краєвид на Дніпро, села вздовж берега, і на Трипільську ТЕС з містом Українка. Це — Дівич гора. Вважається, що це найвища точка на Обухівщині (55 м. над рівнем Дніпра). А ще — місце сили. Бо на горі археологами було знайдене святилище III - II ст. до н.е..
( Читати далі (+44 фото + відео)... )

В новинах розповіли про подорожчання проїзду в електричках. Заради цікавості вирішив сходити до залізничної станції, подивитись що по чім. Виявив, що вартість квитка справді збільшилась — мінімальна тепер становить 11 гривень, замість 8. Але подорожчання стосувалось лише найближчих станцій. Тобто, підняли тільки мінімальний тариф. Таким чином вийшло, що немає різниці куди їдеш - до Вишневого, Київ-Волинського, чи до Київ-Пасажирського: «все по 11», як у магазинах. При цьому проїзд на дальні відстані залишився дешевим. Наприклад, квиток до Козятина коштує всього лиш 23 грн.. Це стільки ж, скільки проїзд до центру Києва на 720-й маршрутці. Хоча їхати набагато далі.

Чому поїхав у Козятин (окрім того, що дешевий проїзд)? Хоча б тому що давно хотів його подивитись, бо рази два проїздив повз. Тому що тамтешні маршрутки фотографують рідко, на відміну від столичного передмістя. Тому що це величезний залізничний вузол з гарним старовинним вокзалом. Тому що захотів перевірити чи такий він нудний і понурий, як про нього жартують? Мовляв, це дика провінція. Ну а щоб не було стрьомно і нудно, досліджувати місто поїхав не один. Сам запропонував подорож колезі по інтересам, з яким не був знайомий.


1. Козятин.

Козятин — провінційне місто, районний центр у Вінницькій області. Найдальша зупинка приміських електропоїздів зі столиці. Лише з Боярки їхати 3 години! Для багатьох воно відоме як великий залізничний пересадковий вузол і як місто про яке жартують. Мовляв, це дика провінція. Сміються над назвою. Його вважають понурим і нецікавим, відомим тільки як вузлова залізнична станція. Насправді ж, у місті є багато пам'ятників. Є пам'ятник-паровоз. Є стара архітектура. А який гарний вокзал! Саме місто ж невеличке. Всього лиш 26 тис. жителів. Проте має давню історію, яка теж пов'язана із прокладанням залізниці з Києва до Одеси у 1870 році. Станція отримала назву від найближчого села — Козятин. Навколо залізниці спочатку виросло станційне селище, а потім і цивільне поселення. Що цікаво, зараз і місто, і село носять однакову назву.

І хоча Козятин — провінційне містечко, він зовсім не депресивний і справляє приємне враження.
( Читати далі (+72 фото)... )

Несподівано вдруге запропонували прогулянку на моторному човні. Хоча мені для знайомства із річковим судноплавством цілком вистачило б і однієї. Не хотілося «забоянювати» дану тему. Але умовляли настійливо, мотивуючи закриттям сезону і останніми теплими днями, а також тим, що перший вихід був ознайомчим (тоді пропливли лише по затоці і частині Дніпра біля Оболоні) — і більш тривала і дальня подорож повинна бути цікавішою. Ну, думаю, може людині просто ні з ким вийти на воду? І оскільки нічого іншого не пропонують (київські сталкери, ау!!!), вирішив що краще вже туризм — ніж взагалі ніяких поїздок.


1. Друга водна подорож видалась більш насиченою і різноманітнішою, ніж перша. Це і Дніпро в найширшій частині, і краєвиди Вишгороду, і земснаряди, і бази відпочинку, і чудовий захід сонця.

Цього разу катання на човні було довшим. Тому встиг назнімати багато фоток. Звичайно, красиво, хоча береги, в основному, однотипні. Зрозуміло, що це нові місця. Однак «Вау еффект» буває лише один раз при відкритті чогось нового.
( Читати далі (+61 фото)... )

Не найкраща ідея в спеку пертися в дальні перді, щоб потім весь день смажитися на сонці. Але так скучив за вилазками, що попри все вирішив їхати. Тим паче, поїхав не один, а з wh1sper956. Та й заброшка намічалась незвична і величезна — військова авіабаза в місті Узин. Знайомий там вже був, тому знав, де можна пролізти на територію аеродрому. А заодно перевірив що там можна полазити. Хоча там і палєвно, і кажуть, що використовується як стрільбище. Проте територія чимала, тому в разі чого буде де сховатись.

Єдиний нюанс, який бентежив — якщо в дальні перді і можна легко заїхати, то не факт, що виїхати буде так само легко.


1. Колишня військова авіабаза — перший закинутий аеродром в моїх вилазках.

Об’єкт — колишня закинута авіабаза стратегічної авіації. Утворена 1955 року в місті Узин Київської області як 106 авіаційна дивізія, до якої увійшов створений 409-й важкобомбардувальний авіаційний полк. Тоді ж збудували всю необхідну інфраструктуру і злітну смугу. І вже в травні 1956 аеродром прийняв перший літак. В тому ж році організовується 1006-й важкобомбардувальний авіаційний полк (ВБАП) і командування 79-ї важкобомбардувальної авіаційної дивізії (ВБАД), до складу якого входили декілька авіаційних полків з усього СРСР. До кінця 1950-х побудували службові і житлові будинки. А зусиллями гарнізону проклали високовольтну лінію до Узина. У 1985-му 409-й ВБАП реорганізовується у полк літаків-заправників.

Після розпаду СРСР авіабаза увійшла до складу Військово-повітряних сил України. В 1992му на аеродромі базувались 21 літак Ту-95МС-16, 21 літак-заправник ІЛ-78 і по одному бомбардувальнику Ту-95К і Ту-95М. Того ж року авіаційний полк розформували і організували базу зберігання і утилізації літаків. Росіяни напевно сказали б що «незалежні» влаштували розпил заради збагачення. Але ні! Україна оголосила себе безядерною державою і тому бомбардувальна авіація виявилась непотрібною, ще й дороговартісною. Тому в 1998му прийняли рішення утилізувати Ту-95МС. Один бомбардувальник залишили в якості пам’ятника і встановили на в’їзді до колишньої авіабази. Інші попиляли. Декілька літаків віддали Росії за борги. А заправники ІЛ-78 переробили на транспортні літаки і передали різним компаніям. Аеродром закинули, а військове містечко і інфраструктура або знищена, або в напівзруйнованому стані. Однак «залишки колишньої величі» вражають і нині. А ще, з недавніх пір, після війни на Донбасі, військовий аеродром зробили резервним. Тобто, в разі чого, може прийняти військові літаки. Так що сама авіабаза охороняється. Навіть є діючий штаб.
( Читати далі (+77 фото)... )

Цього року вирішив продовжити нову традицію — дарувати самому собі на День народження екскурсії в незвичні місця. Бо одяг, канцелярія, сувеніри або солодощі — це банально. Тому так і кажу своїм: «Краще даруйте гроші». А що купити придумаю сам. Це простіше — не треба думати, що подарувати. І приємніше, ніж отримувати щось непотрібне. Та й матеріальні речі швидко забуваються. Ось ви пам’ятаєте, що вам дарували рік чи два тому? А круті екскурсії по незвичним і важкодоступним місцям запам'ятовуються надовше.

В 2017му, на 34-річчя, побував у павільонах «Експоцентру України» (колишньому ВДНГ) і закинутому підземному макету шахти, недоступних для пересічних відвідувачів. Минулого року, на 35-річчя, з'їздив до музею «Парк "Київська Русь"». Причому відвідав його безкоштовно. А на 36-й День народження (аж не віриться, що я вже не молодий) сам собі зробив подарунок у вигляді екскурсії в підземну річку Клов. Бо життя йде. Час не стоїть на місці. А я ще не спробував дігг по річковим коллекторам.


1. Екскурсія в підземну річку Клов.

Звичайно, можна було б не витрачати гроші — бо екскурсія недешева (200 гривень), а сходити на сходку з діггерами. Однак така можливість видається рідко, і не завжди в зручний час. При цьому ще потрібно просити в батька костюм хімзахисту (хімза). А так — і бахіли від хімзи, і ліхтар видадуть. Та й перебувати серед аматорів не соромно. Я ж сталкер, а не діггер!
Нажаль, є мінуси — фотографувати треба на ходу. Але мені це вдалося.

А про Клов багато розписувати не буду. Це найбільша підземна річка Києва. Точніше, Прозорівський коллектор з притоками. Зокрема, з Кловом. «Баян» для столичних діггерів.
( Читати далі (+59 фото)... )